Людина, яка живе на даху...

 Людина, яка живе на даху

Прекрасний вечір. Ліхтарі нічного міста освітлюють парк. На дорозі ще де не де швендяють машини. Вечір зігрівав своєю теплотою і свіжістю. Перехожа в синьому пальті іде своїм звичним маршрутом. Вона з’являється із- за рогу. Спочатку це всього лиш силует, який похапцем дріботить по вулиці. ЇЇ туфлі гучно вистукують по бетонному асфальту. Звичайно ж, з такої відстані важко зрозуміти, хлопець це чи дівчина, враховуючи кількість трансвеститів в наш час, але вже дуже скоро ми розуміємо, що таку гнучку статуру, пишне волосся і плавні рухи, можуть належати лише дівчині.

Кожного божого дня вона йшла одним і тим самим маршрутом, долаючи ті самі повороти. Всі її рухи були схожі на вчорашні…

-22.04. Так-так… зараз вона вийде…

-22.05.Оп… Он де вона… Синє пальто…як завжди іде і на своєму місці…о…тепер набирає швидкість, поправляє зачіску, дивиться на годинник, пришвидшується, іде, іде…О…зупинилась там само де й завжди: на автобусній зупинці… Так, через три хвилини буде автобус…Цікаво, куди вона їде? Можна подумати, вона якась шльондра…ха-ха…Куди вона так поспішає щовечора? Загадкова особа…  – роздумував Лен, спостерігаючи незнайомку з даху свого будинку. Він любив на неї дивитися. Ця дівчина була для нього чимось більшим, ніж просто незнайомка. Вона була людиною, яка хоч трохи рідна для Лена. Після п’ятьох років спостережень за нею у хлопця розвинулось відчуття якоїсь дитячої радості тоді, коли жінка проходила по під домом. Вона, можна сказати, розділяла його прекрасну самотність, втішала його власне «я» і створювала фантастичні метафори і образи в голові. Лен був впевнений, що вони ніколи не познайомляться…Чому? Тому, що вже давно не знайомився з людьми, та й взагалі мало коли покидав свій «олімп». Живучи на гроші, які йому передалися в спадок від батьків і які зараз тихо лежали в банку, поповнюючись процентами; Лен насолоджувався самотнім, відлюдкуватим життям. Йому було набагато цікавіше сидіти на найвищому будинку міста і бачити, як ці нещасні створіння під назвою «люди» бігають кожен день туди-сюди і не можуть знайти собі місця. Фу… Які вони всі гидкі, а він, великий Лен, як Зевс на своєму Олімпі, спостерігає над цими смертними.

Кожен день у Лена починався однаково. Вставав о дев’ятій ранку і пив каву з молоком. Оскільки він жив на найвищому поверсі, то дах знаходився зовсім близько, буквально за вікном.  Туди він вилазить кожного дня і проводить більшість свого часу. Йому подобається бачити світ з висоти пташиного польоту, дивитись на небо, дихати повітрям свободи. Отже, він вилазить на дах, лягає в гамак і роздумує про всілякі цікаві йому речі.

– Боже, яке прекрасне небо. Ех… цікаво ним милуватись, не турбуючись ні про що. Добре бути невибагливим, бо чим більше я хочу – тим більше мені доведеться робити всякої всячини, яку я ненавиджу… треба знати, чого хотіти, бо всього хотіти – недопустимо і безглуздо. Всі ці нещасні, які швендяють по вулицям з роботи на роботу, керуються величезною кількістю бажань і роблять для цього ще більше. А оскільки щось роблять, то й роблять і помилки, які їх знищують… Краще вже нічого не робити і не хотіти, тоді не допустишся помилок. Ех…дурні ці люди… Жили б вони як я, то б ніколи не відчували себе пригнічено через свою поразку. Що є прекраснішим за життя в спокої?

 Так, в глибоких роздумах, проходило декілька годин і Лен, відчувши бажання підкріпитись, іде до кімнати і риється в холодильнику. Він не любив людей і не вважав за потрібне спілкуватися з ними, тому не виходив на вулицю, замовляв усе в Інтернет магазині. Все привозили йому аж під самі двері і все, що він мав зробити – це відчинити їх і забрати пакунки.

День продовжувався, і Лен, коли на даху починало припікати сонце , бродив по своїй маленькій квартирці. Вона була схожа більше на нору якогось борсука, аніж на житло людини. Невелика за розміром і проста до сказу. В ній переважали сірі тони, а стіни були покриті білими шпалерами які з часом трохи посіріли. В одному з кутків кімнати  стояло маленьке ліжко, яке, як можна помітити, уже давно не застелялося, а постіль не пралася. Біля вікна, яке виходило на дах (через яке до речі й лізав Лен), стояв рояль. Одна його ніжка була зламана і підперта кількома книжками художньої літератури. Як не дивно, рояль був єдиним предметом в квартирі, за яким доглядав хазяїн. В цій же кімнаті стояв письмовий стіл, закиданий всяким мотлохом, комп’ютером, не митими тарілками. В кінці кімнати виднілися двері за якими ховався потойбічний світ. Світ, який Лен вже не навідував давно. Ці «ворота» були зачинені чотирма замками і майже не відчинялись. А от вікно на дах було відчинене майже завжди і перетворилося вже більше на перелаз, а ніж вікно. За вікном було улюблене Ленове місце – дах. Чому улюблене? Бо це була велетенський (в його розумінні) майданчик по якому можна було ходити, бігати. Між двома стовбцями для сушки білизни Лен прикріпив гамак на якому лежав кожного вечора і дивився на зорі. Дуже часто він засинав в гамаку, мерзнув, просинався і ховався в дім. Ось так проходило Ленове життя, і воно йому подобалось.

/////////////////////

   Це був найкращий день тижня. Хоч він і був як завжди, та наприкінці мав з’явитися сюрприз. По четвергам Лен відправлявся в «політ». Того вечора він вийшов, як завжди, на дах і ліг у гамак. До кишені штанів Ленова рука потяглася одразу і на світ з’явився білий, як сніг, порошок, котрий Лен одразу ж вдихнув . Порошок вдарив  Ленові в голову. Його мозок стрепенувся від електрошоку, почав видавати нереальні, фантасмогричні зображення. Кожен нерв Ленового тіла відчував себе вільно і розслаблено, наче в раю. Серце почало битися все швидше і швидше. Хлопець підвівся і зигзагами поплівся до краю даху, зупинився біля самого обриву, хитнувся і ліг. Голова хаотично рухалась із сторони в сторону і створювала ілюзію повного задоволення…. Пройшла година. Ленове марення уже закінчувалось.  В душі запанував спокій,  рука сама потяглася до кишені й витягла звідти те, що б не витягнув жоден наркоман. Це була гармошка. В повітрі залунала музика, жалібна і прекрасна. Вона додавала Лену кайфу, і йому здавалося, що в ці моменти його слухає весь світ. Короткі уривки нот починали губитися, натомість з’явився рвучкий блюз. В цій мелодії повністю відображалось і задоволення музиканта, який віддавався йому. Задовольнивши всі свої музичні бажання, Лен поклав свою гармошку на самий край даху. Він дивився в височінь. Як не дивно, жодна думка не тривожила його мозок, а тим часом на місто наповзала імлиста ніч, аж раптом…

-Йой… Я ж забув! Зараз буде йти Вона! – викрикнув Лен нерозбірливим голосом. В нього досі заплітався язик. Він рвучко підвівся і якось необережно зачепив гармошку, яка зразу ж полетіла до низу, з грюкотом стукаючись об карнизи.

– Ні!- вирвалось з Ленової горлянки.

Жінка в синьому пальті крокувала вулицею, а ленова гармошка впала на асфальт критично близько до неї. Синє пальто аж підскочило від несподіванки, дівчина зразу ж підняла голову вгору. В свою чергу Лен відсахнувся від краю  даху і присів навшпиньки. В голові все крутилося, чи то від трави, чи то від падіння його улюбленого інструменту. А мозок в цей час видавав лише одне запитання: «Що ж робити? Моя гармошка! Я ж її купив за свої власні гроші коли мені було шістнадцять, а тепер вона впала під ноги оцій шльондрі. Тепер вона пропала…»

Так, в повному неадекватні Лен пролежав, як йому здавалось, з годину, і раптом почув… Почув звук, який, напевне, не чув вже багато років. Він спочатку і не допетрав що це, і лежав ще якусь хвилину, затамувавши подих. І тут знову. Це був дзвінок у двері.

-Хто це? Невже це вона прийшла віддавати мою гармошку? Але навіщо? Я не хочу бачити тут нікого! Але гармошка…ех…

Ще дзвінок…

Постать за дверима вже зашаруділа одягом збираючись іти, але з дверей почулися звуки ляскання замків. Останній замок відчинився і запанувала тиша. Лен несміло натиснув на дверну ручку. Його серце панічно билось, і він відчув якийсь незрозумілий страх. Але Лен скомандував своєму тілу не нервувати і, підкреслюючи свою впевненість, відчинив двері навстіж.

Серце зупинилось…

Напружені нерви розслабились, а очі втупились у постать, що стояла навпроти…

Це була дівчина двадцяти-тридцяти років в синьому довгому плащі. Яскраво-зелені очі мило контрастували з чорним волоссям і контурами обличчя. ЇЇ погляд був направлений на Лена. Невпевнений, в ньому жевріла надія. Лен уже давно не бачив людей, але такої, як вона, не бачив ніколи.

– Доброго вечора – перша промовила незнайомка, але Лен, милуючись нею, вже зовсім забув, де він і що з ним, а м’який, впевнений голос пройшовся по ньому, як ніжний вітерець, і привів до тями. Він подивився на неї і намірився щось сказати, але просто кивнув головою, а вона продовжувала:   

– Я…е… просто проходила повз і побачила як ви впустили ось це. Незнайомка відвела погляд і зашарілася, а натомість простягнула Лену його гармошку. На інструменті добре виднілась вм’ятина, яка утворилась завдяки тому сильному удару об асфальт. Лен, який уже змирився з тим, що втратив її, побачивши знову, буквально вирвав її з рук у незнайомки і починав розглядати.

– То я, напевно, піду… – розчаровано відмовила дівчина і, на секунду заглянувши в Ленові очі, розвернулась і побігла сходами вниз.

– Дякую! – раптом вирвався у Лена з грудей охриплий голос, але вже було пізно. Незнайомка вже, мабуть, не змогла б почути хлопця. Він ще постояв хвилинку в дверях, слухаючи ритмічний стукіт каблуків і нервово переминаючи в руці гармошку. Стукіт по поступово стих і він панічно закрив двері на всі замки.

/////////////////////

Він переступив поріг своєї кімнати. Сіра буденність поглинула його після першого ж погляду на кімнату. Мозок ще очунював від того, що сталося 5 хвилин тому. Одразу ж думки розділились на дві ворогуючі половини.

-Блін… Яка ж вона красива та й… як приємно було з нею. Я їй був не байдужий… це точно… – говорив перший голос.

-Та нащо вона тобі здалася? Вона посміла піднятися на твій «Олімп», вдертися в твої володіння! Яке вона, взагалі, має право?! – кричав другий.

– Вона прийшла з доброї волі! Вона принесла твою гармошку, врешті-решт! – відповідав перший.

-А звідки ти знаєш?! Може, це підлий трюк, щоб задобрити тебе, а потім знищити?!

-Та нащо їй це здалося?

– Як нащо? Щоб заволодіти тобою, забрати в тебе свободу, а потім командувати!!

– Досить!!! – викрикнув Лен в голос. Голова почала розколюватись. Він ліг на ліжко. Думки все продовжували сваритися доводячи мозок до кипіння, але згодом почали стихати. Натомість в пам’яті випливла постать дівчини синьому пальті. Ленові очі почали закриватися і він заснув.

Місто. Каркають ворони. Велика відстань до землі. Лен стоїть на даху і дивиться на дівчину в синьому плащі. Вона мило посміхається Ленові. Аж раптом лице змінюється на злу гримасу і вона все чіткіше виражається. Ленові стає страшно. Він відступає від неї, але, відчувши ззаду прірву, втрачає рівновагу і падає. Серце дико стукотить, а бруківка все наближається.

-Ну, я, мабуть, піду…- чує Лен згори.

Стукіт каблуків… Земля все ближче, ближче і…

НІ!!!! – викрикнув Лен. Його тіло було повністю покрилось холодним потом. Він прокинувся від страшного сну, дихав важко і дуже швидко… – О боже… хух… – сказав Лен з полегшенням перевернувся на інший бік, і, повторюючи фразу «це лише сон», далі заснув.

///////////////

-Тук-тук, тук-тук – маленький горобець вистукує гострим дзьобиком в Ленове вікно, вибива якийсь ритм, але Лен і не думає прокидатись. Сонце вже встало і сліпило ту частину кімнати, де стояв рояль… Пройшло три хвилини і горобець, зрозумівши безглуздість свого стукотіння, полетів собі на дах і почав весело цвірінькати – радіти променям сонця. Тоненький голос маленького горобця привернув увагу інших, йому подібних, і вже через декілька хвилин на даху давав концерт величезний гурт горобців. Лен, почувши крики на даху, зрозумів, що почався новий день і треба вже вилазити зі свого барлога. Вже через якийсь час він сидів у своєму улюбленому кріслі на даху і пив ароматну каву. Думки чомусь не лізли йому в голову, і він виражав це неймовірною заторможеністю рухів. Допивши напій, Лен підвівся, і його погляд ненароком впав на стару американську гармошку, яка тихо лежала на підлозі з помітною вм’ятиною. В цей момент Лен нарешті згадав, що було вчора. Дівчину в пальті, її прекрасні зелені очі і кучеряве довге волосся, винуватий погляд, стукіт каблуків. Все це Лен згадав і зрозумів, що це було насправді.

-Хто ж вона ця прекрасна незнайомка? Ангел, а, може, демон мого життя? – тихо думав Лен, сидячи на кріслі і тупо дивлячись на зграйку горобців, які голосно цвірінькали і билися між собою – блін… Мені цікаво! Давно в мене не було цього відчуття… дивне відчуття… Ех..хочу її знов побачити…

Розум все більше і більше заводив хлопця в глухий кут. Він знав, що не хоче бачити людей, але водночас хоче бачити її. Все-таки в людському роді є якісь хороші особи, але не треба робити поспішних висновків… Треба з нею зустрітись знову… –  Лен сам здивувався такому своєму рішенню, але твердо був впевнений, що це необхідно зробити…

////////////////

Рита швидко крокувала по тротуару, вистукуючи каблуками. ЇЇ синє пальто, як завжди, було на ній. Вона купила його ще три роки тому і від нестачі грошей не могла купити нове. Гроші – ось річ, яку вона ненавиділа, але яку завжди прагнула мати. Від їхньої нестачі дівчина вже три роки змушена їздити в занедбаний паб на краю міста і співати там, щоб дістати свою копійку. Співати весело, співати сумно – не було значення, головне, співати. Отримати свої мізерні гроші і піти купити поїсти, заплатити за квартиру і знову іти співати. Душа, звичайно ж, бажала іншого, але поки час монотонно збігав і все веселе, що було в житті залишилось в минулому – в її дитинстві. А зараз вона, як завжди, йде тією самою вулицею, що й три роки тому, звертає за ріг і йде до автобусної зупинки. Як і вчора.

– Е, ні …вчора я майже запізнилася на автобус через цього неввічливого хлопця, який впустив свою гармошку. Дивак. Таке відчуття ніби він мене злякався. Невже я така не красива? Хм…але все такий він дивак… Якийсь відлюдкуватий… Збоченець чи що…

А тим часом Рита вже підійшла до будинку «дивака», чи точніше «збоченця», аж раптом… О диво… На неї зверху посипались сотні маленьких кольорових папірців. Цілий дощ з них. Вони поступово приземлялись на бордюр. Дівчині захопило подих…Деякі з них, піднесені вітром, полетіли на дорогу, а деякі приземлялись то біля ніг Рити, то їй на голову. Давно вона вже не бачила таких чудес… Вона нагнулася і підняла одну з записок, розгорнула і побачила досить коротке речення, написане від руки: «Не проходьте повз». Ця фраза була написана на кожному з сотні папірців, які так раптово звалилися Риті на голову. Тим часом, до автобусної під їхав нічний автобус, який мав завести дівчину на роботу. Вона не хотіла їхати туди. Там її чекали ті самі п’яні обличчя, які дивляться на неї кожен вечір і в думках роздягають її. Фе… Було бридко їхати туди, все це просто набридло. Дівчина почала вагатися: їхати чи ні. В решті-решт її довгі роздуми не зупинили сонного водія, він зрушив з місця і поїхав своїм маршрутом. Все. Рита вже пропустила свій нічний заробіток. Вона повернулась лицем до величезного будинку «незнайомця» і зникла в пащі його під’їзду.

Вона підійшла до останньої квартири на найвищому поверсі. ЇЇ тіло різко зупинилося і ніби почало чогось чекати. Рита відразу почула шурхіт за дверима. Він її уже чекав. Складалося враження, що хлопець ходить туди-сюди, нервує. Шурхіт все посилювався, і Рита наважилась подзвонити в двері. Вони відчинилися… На порозі стояв той самий молодий хлопець з мутними, зеленими очима, але щось у ньому змінилося відучора. Ах, так… Він був причесаний і від нього вже не несло перегаром. Схоже, він довго готувався до зустрічі. Хм.. А насправді він красивіший, ніж здавалося на перший погляд. А очі…Дивно, тепер вони блищать, а губи ледь-ледь піднесені в посмішці.

-Д-добрий день – сказав незнайомець хриплим голосом і зразу ж прокашлявся. Коли він останній раз спілкувався з людьми? Рита вирішила йти в атаку, бо інакше вона ще довго стоятиме на порозі: «Добрий вечір. Я зловила ваше..е… послання… Дуже мило з вашого боку.» Від цих слів хлопець наче прокинувся. До цього він пильно роздивлявся Риту, і дівчина трохи зашарілася.

– Я хотів вам ще раз подякувати..е…тобто, подякувати вперше, бо вчора ви так швидко пішли, що я навіть не встиг вам подякувати. Е… то заходьте… Я якраз чай приготував… (чому він весь час так гарячково чухає потилицю, ніби місця не знаходить?)

-Хех… Та я якось не заходити заходити до людини, чиє ім’я навіть не знаю…

-Ой… вибачте…Мене звуть Лен. А вас?

–Я Рита. Дуже приємно, Лен, – дівчина простягла руку і хлопець, хоч і з ваганням, та з задоволенням потиснув її. Рита впевнено рушила вперед, бо ноги вже починали терпнути від стояння на місці. Проминувши Лена, вона зайшла в апартаменти: – Ух ти… Оце і є та нора справжнього холостяка? В схожій зараз живе мій тато. Хах… видно він підготувався до мого приходу, бо, здається мені, що ще зовсім недавно тут було дуже брудно. О… та він, бачу, не тільки на гармошці грає…рояль же ж тут не просто так стоїть…

– Сідайте, будь ласка… – запропонував парубок Риті, вказуючи на крісло біля письмового столу, і сам сів навпроти. Одразу біля старої запиленої клавіатури стояли дві чашки з чаєм. Рита взяла чашку, яка стояла ближче до неї і, ще раз провівши поглядом Лена, піднесла напій до губ і зробила ковток. Лен і собі відпив трохи. -Ой, а цукру він багато дав…Щедрий…Ух… аж занадто…

– Щось не так? – спитав стурбований хлопець, певно побачивши невдоволене обличчя дівчини.

– Та ні… нічого… Я бачу, це не справжнє ваше місце для чаювання…хм… а де справжнє?

– Е… ви абсолютно праві. Живу я тут давно і не люблю проводити багато часу в квартирі. Ходімо зі мною… і чай не забудьте взяти –  на цих словах хлопець повеселішав. Було схоже, що дівчина зачепила цікаву для Лена тему. Він швидко підвівся і пішов у напрямку вікна, яке завжди було відчинене – лізьте за мною – продовжував він і впевнено перестрибнув на дах. Рита, яка дуже боялася висоти, з острахом підійшла до краєчку вікна: Куди цей божевільний мене тягне?! І чого це я маю туди йти?! – думала вона.

– Ой ні… я боюсь висоти, дякую… Я туди не полізу.

– Лізьте! Тут дуже красиво.

– Ні-ні! Мені було досить того, як батько покатав мене на Чортовому колесі, – дівчина розвернулася і зайшла в кімнату. Лен, трохи розчарувавшись, теж вліз у вікно і сів на підвіконні.

– Там дах мого будинку – почав розповідати Лен – я там часто буваю, бо на свіжому повітрі краще..е… відчувається світ, чути запах свободи.

– Розумію, – відповіла Рита і, побачивши явне розчарування хлопця, продовжила. – Я б із задоволенням туди залізла, та боюся дуже. Ви краще…е… зіграйте мені щось на роялі.

– Ну…е… я погано граю. Вам не сподобається. – хлопець опустив очі. Було видно – він соромиться грати.

– Я давно не чула живої музики. Не соромтесь, – сказала лагідно дівчина і підсунула стілець.

– Я спробую, – вагаючись відповів Лен і присів за рояль. Торкнувшись клавіш, Лен видихнув повітря із грудей і закрив очі. Прозвучали перші ноти. Спочатку не впевнено, а потім з наростанням, хлопець грав спокійну, мелодичну джазову композицію. Його пальці м’яко торкалися клавіш, лагідно і натхненно. Наче капелька роси, яка падає на квітку – одночасно ніжно і різко. Рита, закривши очі теж, почала ловити ритм і впадати в мелодію, ніби в прірву, якій нема кінця. І вона довго падає, бажаючи щоб цей політ не припинявся, бо швидкість все наростала, відповідно, і задоволення. Вона впадала в полон магії музики.

– Ех… ну він дає… Тепер я розумію, що означає вкладати душу в кожну ноту, – роздумувала дівчина, і з кожним новим акордом їй все більше захоплювало подих. В ці моменти вона відчула те, чого вже давно не знала – відчуття спокою і безпеки. Музика продовжувала свій плин, і дівчина не хотіла, щоб вона закінчувалася…І ось прозвучала остання нота… Запалала мовчанка…

– Як красиво… Коли ви грали , то у мене аж захопило подих. Це невимовно прекрасно, – промовила дівчина і з її очей мимохідь полилися сльози.

– Дякую…а… чому ви плачете? – спитав Лен, який вже помітив, як тихенько сповзала по гладенькій щоці дівчини сльоза. Він, не керуючи себе, підніс свою руку до її лиця і лагідно провів, щоб втерти сльозу. Дівчина різко відскочила: «Вибачте» – кинула вона, і побігла до дверей.

– Зачекайте! – крикнув Лен. Але було пізно. Незнайомка вже втекла…

Вона бігла сходами донизу і ридала. Емоції розривали її, бо вона вже дано не чула нічого подібного, нічого прекраснішого. Це прекрасне відкривало їй правду на світ, який її оточував і нависав над нею. У неї не було нічого світлого в житті, і останні декілька років вона живе, як мара, тиняючись то туди то сюди, не знаючи для чого вона живе і навіщо, не маючи сенсу. Живучи в темряві, вона нічого не бачила і, коли їй запалили вогник, то вона побачила все навколо і жахнулася цьому. Це було страшно.

Рита вибігла з будинку і побігла до свого дому, стараючись забути все те, що побачила і почула в домі у «дивака».

////////////////

Лен сидів на даху, спостерігаючи як незнайомка ішла геть від його будинку. Його обличчя спохмурніло, а в голові перемішувались думки:

– Нащо я все це утнув?! Жив би собі тихенько і нікому не робив би боляче, а тут, бач, мені захотілося. Цим людям я не потрібен і вони мені теж! Знову я повторюю свою стару помилку, підпускаючи людей до себе. Годі! Ех… – Лен підвівся і пошкандибав у кімнату. Зайшовши туди, він сів на стільчику біля рояля, на якому ще 10 хвилин тому грав. В’яло обвів поглядом кімнату, і побачив річ, якої не мало бути тут. – Тьху! Вона ще й свій шарф забула. Так втікала від мене… – Лен мимоволі підвівся і взяв шарф до рук. Пом’явши і розглянувши його, хлопець, задумавшись на хвилинку, підніс його до носа і вдихнув його запах. Аромат молодої красивої дівчини, доповнений парфумами різко вдарив Ленові в голову і він упав на ліжко з відчуттям, ніби він задихається у чомусь доброму й прекрасному. Хотілося ще і ще… З цим відчуттям він поступово поринув в сон.

Вона наближалася до нього все швидше. Ще мить, і він упаде з даху свого ж будинку… І ось він зривається, тіло стрімко набирає швидкість і…

-Ні!!!  – Лен прокинувся в своїй кімнаті, по його чолу протікав холодний піт. Це був всього лиш сон, який Лен уже бачить вдруге. Він помаленьку починав оклигувати, і його мозок знову почав працювати як належить. Своєю правою рукою Лен досі стискав тоненький білий шарф, що своєю білизною нагадував пухнастий сніг і, дивлячись на нього, Лен відчував, як по тілу проходив легенький морозець.

– Знову цей сон… Що б він міг означати? Може це всього лиш сон і хворе втілення моєї не менш хворої уяви, а може вона й справді стане моїм «янголом смерті», – роздумував Лен, переминаючи в руках шарф, ніби шукаючи у ньому відповіді… – ні.. так діло не піде. Треба забути її і викинути з голови. Вона мені не потрібна…

Минула ніч, а потім день, і знову ніч. Минали дні, а Лен все намагався забути «незнайомку». Старався зайняти себе чимось, щоб не нагадувало про неї. Тепер він не виглядав з даху і не шукав «синього плаща», не чекав звуків стукоту каблуків, хоча як хотілося…

//////////

Сонце лоскоче носа, кава, сніданок, прогулянка по даху, обід, роздуми, читання книг, гра на роялі, вечеря, сон. Як все банально. Час іде, а з голови все не вилазить постать, заради якої Лен перевернув частинку свого життя. Її пишне чорне волосся і зелені очі, ця мила усмішка і тонка талія. Хороші спогади обриваються її слізьми і зникненням. Тоді Лену перестає біти цікавою вона. Він відчуває себе використаним, але…

 – Все-таки… Чому ж вона плакала? Невже я так бездарно граю на роялі? А, може, вона щось погане згадала? Та тепер вже все одно. Я повів себе як мала дитина, відпустивши на волю свою дурну романтику. Я безнадійний романтик, і така моя доля. Як не дивно, а таких не люблять в цьому світі…

Недільний вечір… На дворі повіває тихенький вітерець, а з часу останньої зустрічі з Нею минуло вже два тижні. Хоча день був напрочуд теплий і по літньому мрійливий, загадковий, вечір з легкого вітру почав переходити в буревій, а суворі небеса розчулилися від прекрасного дня, який минав, почали плакати. На вікні з’явилися перші «сльози», і згодом перетворилися на справжню зливу – ридання й істерику. З домівки Лена віяло теплом і доносились звуки рояля. Джазова композиція поволі переростала в блюз, який згодом вдало доповнився пляшкою віскі. Вперше за два тижні Лен не думав ні про кого і його думки були заглиблені лише в музику, бо про все інше заважало думати віскі, яке вже добряче вдарило в голову. Зрештою з Ленового горла покотилося хрипке: «She sends me blue valentine, to remind me of my carp of sine, I can never wash the guilt or…» Бі-бі!!!

-Ой… Що це?! – викрикнув Лен, впавши з крісла. Почекавши хвилину, і, почувши цей дзвінок ще раз, хлопець зрозумів що хтось ломиться йому в двері і зразу ж протверезів.

-Хто це? Невже це знову вона? О ні, не треба. Я вже й так натерпівся від неї і зараз намагаюся забути, майже забув! – знову дзвінок у двері. – але ж треба відкрити…Чи може прикинутись, що мене нема в дома? Блін… Я ж завжди вдома, – дзвінок, і ще раз дзвінок. – Ех… Я відкриваю… буде, що буде, – відрізав врешті Лен і наблизився до дверей.

На порозі стояла Рита. ЇЇ одяг намочився під час зливи, яка з часом все посилювалася. Її очі дивилися на Лена з надією і ніби чогось просили, чогось чекали. Хвилину тяглась мовчанка, аж ось Рита заговорила:

– Пане Лене… Пробачте що турбую… Я проходила повз, мій автобус не прийшов через негоду і я вирішила сховались від дощу у вас, та бачу…ви не захочете мене прийняти, – Лен розумів, що його гнів почав вилазити на лице, і зразу ж зробив його «простіше». Але Рита цього не побачила і розвернулась щоб піти.

– Рито, не йдіть. В таку негоду ви застудитесь. Тим паче, що ви уже мокрі. Заходьте, – сказав Лен і, зрозумівши, що його злість почала зникати, легенько посміхнувся. Рита у відповідь посміхнулась і, тремтячи від холоду, зайшла до кімнати. Вона зразу ж скинула пальто, притулилась до теплої батареї. В Леновому домі було напрочуд тепло і по-своєму затишно. Рита, зігрівшись, почала детальніше розглядати холостяцьку нору. Лен тим часом побіг на кухню, щоб приготувати гості чогось зігрітися. Хаотично розривши всі шухлядки, хлопець так і не знайшов потрібного інгредієнту – чаю. Халепа. Чим же її зігріти, бо не вистачало, щоб ще вона захворіла і мене заразила. Та щось все-таки спало на думку.

– Рито…е… На жаль, у мене закінчився увесь чай, а нічого, окрім віскі, я не маю.

– То нічого… але… Якщо вам не шкода влити мені скляночку віскі, то я буду вам дуже вдячна.

Лен трохи здивувався від запропонованого, та посміхнувся і побіг наливати віскі. Як не дивно, та Лен відчував себе все веселіше і розкутіше. Було якесь дивне відчуття. Душі було набагато краще з кимось в компанії, а ніж на самоті, але мозок, все ж, не хотів визнавати цього. Наливши віскі хлопець простягнув його Риті і сів на стілець. Свій погляд він старанно приховував, дивлячись на стакан з віскі.

-Е… Ви мене вибачте за те, що я тоді так утекла від вас, нічого не сказавши. Я просто слухала, як ви грали, і зрозуміла …е… зрозуміла для себе дуже багато чого. Моє життя – постійна біганина і я себе відчуваю, як білка в колесі, та, зробивши так багато, я нічого путнього так і не досягла… Та…Не буду навантажувати вас своїми проблемами… – сказала дівчина, зробивши ковток.

– Та ні…що ви… Я з радістю вислухаю вас, якщо вам є що сказати і постараюсь розрадити, – відповів Лен, і Рита посміхнулася:

– Приємно, що хоч вам це не байдуже…Отже… (важко здихнула) Я, з самого дитинства, була амбіційною дівчиною. Завжди чогось хотіла, прагнула, добивалася, та на жаль не все в мене виходило. Моє життя ніби постійне випробування. Доля постійно знущалась наді мною, та я завжди знаходила вихід. Але я здалась… Сталося це тоді, коли моя мама тяжко захворіла і їй потрібна була пересадка серця. Я зробила все щоб його знайти, і витратила всі заощадження, зрештою знайшла. (Чому у неї з очей впали дві сльози?) Та жадібні лікарі захотіли величезну суму за операцію. В мене залишався один день, щоб зібрати потрібну суму і я не встигла…Вона померла – віскі добре розв’язало дівчині язик і тепер кожна її репліка супроводжувалася ударом кулака об підлогу. В кінці-кінців дівчина розридалася… Лен дивився на неї. Йому стало її жаль. Така тендітна, вона плакала у нього в дома, сидячи на землі і охопивши лице руками. За вікном гриміла гроза, наче Зевс-громовержець на могутній колісниці їде десь далеко в небесах і посипає всіх дощем. Він, всемогутній і розлючений, кидає блискавки на землю, доводячи всім, які вони мізерні і безсилі. Дійшовши свого апогею люті, чорні хмари зіткнулись в смертельному двобої і пролунав грім неймовірної сили. В кімнаті стало темно.

– Ой…Що це? Чому світло згасло? – спитала налякана Рита.

– Вибило пробки. Це часто буває під час негоди. Піду перевірю в кухні, – Лен уже намірився йти, та дівчина схопила його за руку.

– Ні! Не йдіть… Я-я дуже боюсь темряви, ще з дитинства. А тут ще й ця гроза… Побудьте зі мною.

– Е…ну добре… – Лен сів на місце і почав роздумувати, що ж робити далі. Він сидить в своїй кімнаті, без світла, навпроти дівчини, яку знає досить недавно, яка плаче і боїться темряви…

– Пане Лене… – дівчина раптом порушила мовчанку. – Чи не могли б ви зіграти щось для мене, бо… – вона замовкла, напевно шукаючи потрібне слово, та Лен навіть і не чекав закінчення фрази. Йому й самому не дуже подобалась ця могильна тишина, яка лунала в унісон з дощем і спалахами грози. Він навпомацки сів за рояль і інстинктивно почав натискати на клавіші. По темній кімнаті розлилися теплі звуки музики. Як прозора приємна рідина, вони огортали дівчину, заспокоюючи її і відганяючи тривогу. А хлопець все грав і погляд його був спрямований не на клавіші, а на місце де мала б бути Рита. В абсолютній темряві Лен намагався розглянути, чи хоч вловити контури дівочої статури. В цей момент він відчув, як серце тихенько і підступно вийняло батарейки з всюдисущого мозку і тепер він був відключений. Тепер Леном керували почуття, які вже давно не знав, дикі для нього відчуття. Ним почали керувати невимовні відчуття, але він не зміг описати їх, тим паче, контролювати. Хлопець довго не знімав ноги з педалі, бо сам наче влився в мелодію і тепер засинав разом з нею. Трохи почекавши, він промовив тихо:

– Рито… – відповіддю була мовчанка.

– Рито… – повторив Лен, але відповідь була аналогічна попередній. Занепокоївшись, він зліз зі стільчика і підповз до дівчини. Він намацав її руку і смикнув за неї – вона не поворухнулась.

– Хм… Невже вона заснула? Тим краще… Не буде хвилюватися, – подумав Лен. Він ще раз доторкнувся до руки дівчини . Вона була холодна. Щоб не розбудити «сплячої красуні», він взяв ковдру і почав накривати її. Він так захопився, що нахилився до неї занадто близько і раптом… Дівчина повернулась, і щось мугикнувши, положила голову Ленові на груди і підсунулась до нього всім тілом. Лен завмер. Йому не хотілось будити дівчину. Тільки-що його обійняли і тепер він чує стукіт не лише свого серця. Хлопець не знав що йому робити і його тіло напружилось, як тільки можна. Він боявся дихати. Так він пролежав більше десяти хвилин і починав відчувати втому від такої незручної пози. М’язи слабли, а тихі подихи дівчини взагалі примушували Лена здатися. І він здався. М’язи розслабилися, а ліва рука невпевнено обгорнула Риту. Лен почувався добре. Вперше за декілька років, хоча так і не знав чому…

////////////////

Вітер… Дах... Незнайомка… Панорама міста… Поштовх!... Лечу, швидше, швидше, шалений стукіт серця і…

Прокинувся. Поки ще не відкрив очі. А в голові прокручувались картини з цього страшного кіно, яке Лен бачить уже не вперше.

– Що б це могло б бути? Невже віщий сон? Ні не мели дурниць! – роздумував хлопець, а тим часом, його органи чуття приходили до тями. Зад вперся холодну підлогу, очі досі не могли відкритися, а вуха уже вловили дивний стукіт, який доносився десь з кухні. Лену здалося, що йому дванадцять років, і він спить в своєму м’якенькому ліжечку, а мама стукає «баньками» на кухні, готуючи сніданок. В ті часи Лен не вставав з ложа, аж поки до кімнати не пролітав всюдисущий аромат бекону. Тоді він вставав, ні, злітав, і нісся аж до самої кухні. І все б закінчувалось добре, якби не холодна вода, вилита Ленові на голову маминою рукою, пронизливий крик і сміх мами… Та зараз йому аж ніяк не дванадцять років і він не у мами вдома, але тарілки бриньчать. Трохи почекавши, бриньчання тарілок доповнилося ще й шкварчанням. Щось смажилось на сковорідці.

Лен відкрив очі і одночасно з цим його мозок почав заводитися і набирати оберти. В кімнату світило сонце, його проміння падало на білі клавіші рояля. Протерши від сну очі, Лен підвівся і пошкандибав на кухню. Зайшовши, він відчув різкий аромат яєчні, вона була якась не така (він добре розрізняв запахи). Біля плити стояла Рита і схилила голову над сковорідкою в якій смажилось яйце. ЇЇ погляд був пильним і серйозним, а один з кучерів її прекрасного волосся звисав біля щоки – така проста і прекрасна…

– Доброго ранку… – промовив Лен і зразу ж виявив цю фразу безглуздою. Однак чарівне створіння в променях ранкового сонця, піднявши на нього погляд, мило посміхнулося. Пізніше, ця доброзичлива усмішка назавжди відіб’ється в його голові.

– Доброго…. Я от вирішила вам віддячити і приготувала яєчню, бо нічого іншого не знайшла. Хотілось по фірменому рецепту моєї мами, та…- її губи ворушились так лагідно, а посмішка була така мила, що Ленів мозок відключив органи слуху, і тепер хлопець вже не чув точного рецепту яєчні мами Рити, а все дивився і милувався нею…

 – Ще паприки можна було додати – було б ідеально, та, на жаль, я знайшла тільки яйця і сіль з перцем…ну, ще одну цибулину.

– Ага… – незграбно відповів Лен і зразу ж стрепенувся, бо зрозумів, як сильно він витріщається.

 – ну…е… я холостяк і не люблю довго метушитись з їжею.

– Я це вже помітила… – посміхнулась дівчина і вкинула приготовану страву на тарілку – сідайте, і смачного вам.

Лен зручно вмостився і почав розглядати цей «шедевр» куховаріння. Йому вже давно ніхто нічого не готував, тим більше, так смачно. Рита сіла навпроти нього і, весело посміхаючись, завела розмову. Лен вже зовсім проснувся і радо насолоджувався компанією чарівної дівчини і все більше забував про перестороги. Поснідавши, дівчина пішла, і обіцяла повернутися завтра… так і зробила. З того часу Рита регулярно навідувала Ленову «нору», приносячи хлопцеві більше щастя, ніж вона могла уявити.

//////////////

Наступила зима. На вічно зайняте місто випав сніг. Він буквально засипав вулиці кучугурами до країв. Сніг був тут і там, все було засипане ним, а його чудова білизна сліпила очі і чарівно виблискувала на морозі, наче хтось засипав кришталем усе навкруги. Бідолахи-пішоходи слизьгались на льоді, який раптово виріс на тротуарі. Кожен раз як хтось, падав розмахуючи руками, десь з гори лунав дикий регіт. Наче сам бог сміється з твоєї незграбності. Ну, це був майже він, точніше він себе ним вважав. Ленові щоки були червоні, а очі шалено загорались, коли він бачив ще одного пішохода, який летить шкереберть на тротуар:

-Ахахахаах… от баран… ну досить, треба йти снігову бабу ліпити, – як було видно з його поведінки, настрій у Лена був прекрасний, і, перебуваючи у цьому стані, він ще більше хотів щось придумувати і творити. Отже, снігові кулі намотувались, і снігова баба почала з’являтися на світ. Коли вже було все, окрім носа-морквини, Лен намірився збігати за ним, та… Хрясь! Ленове обличчя в мить перетворилось на точну копію обличчя снігової баби – все в снігу.

– Ахахахаах!!! – почулося з іншого кінця даху – життєрадісний дівочий сміх.

– Тюфу… – Лен виплюнув сніг з рота, який опинився навіть там від влучного кидка – ох… даремно я залишив двері відчиненими. Ну я зараз тобі покажу! – з цими словами Лен шалено помчав свого на опонента, хапаючи сніг і жбурляючи ним у нього, тобто у неї…  Рита в свою чергу обстрілювала хлопця, наче з кулемета. Обоє веселились досхочу. Сніг все сипався на голову, в голову, за комір і всюди, куди можна, підбурюючи пару літати по даху, наче вони навіжені, як вертольоти, розмахуючи руками в різні боки. Врешті решт Рита упала: «Все здаюсь». Лен, теж вибитий з сил, упав разом з нею. Вони обоє лежали на даху і важко дихали, а зверху падав маленький сніжок і їхні погляди були спрямовані саме туди. Білі мухи все більше зачаровували, і здавалось наче вони з’являються нізвідки. В ці моменти, життя здавалося прекрасним…

– Я… Я принесла маленьку ялинку… Підемо одягати? – перша заговорила дівчина, важко дихаючи.

– Е…Ялику? Хах… Я давно її вже не ставив, та й… чим ми будемо її прикрашати? Хоча, зажди… дещо в мене є… – Лен підвівся і прожогом метнувся до кімнати. Вже через пів години Ленова кімната доповнилась ще одним предметом. Він добре вписувався в інтер’єр холостяцької халабуди. Новорічна ялинка потроху почала набувати свого святкового вигляду і її тіло поступово нарядилося найкрасивішими кольорами старих новорічних прикрас  Ленової мами.

Сутеніло. Місто вже охопила новорічна лихоманка і воно було переповнене нарваними незнайомими людьми, які кудись бігли, бігли, бігли. А ліхтарів – на будинках, деревах, ба, навіть на машинах, було занадто багато.  Можливо, єдиним спокійним місцем в цьому передсвятковому безладі була Ленова квартира. Чудові звуки рояля і легке мерехтіння вогнів ялинки створювали глибоке відчуття затишку. Дівчина вішала прикраси на ялинку, піднімаючись все вище, а хлопець за роялем інколи повертав голову і милувався красою то дівчини, то ялинки. Врешті, нарядивши ялинку, парочка сіла за стіл і вони побажали одине одному щасливого нового року. А після настала тиша. Вона дивилася на нього впевнено і вперто, а він то ловив її погляд, то відвертався і дивився у вікно. Йому було ніяково. Її жадібні очі нападали на нього, як лисиця на зайця, та заєць не здавався. Він вертівся, вертівся і, зрештою, здався. Лен підвів очі і віддався повністю цим прекрасним  зеленим очам. Можливо це було даремно, та це все роздуми, а Лен тоді вже не міг думати. Все що він міг робити, так це милуватися красою дівчини і віддати своє серце їй. Вперше в житті Лен відчув дивне відчуття в області живота, яке не було схоже на жодний розлад шлунку.  Він не міг пояснити його чи зрозуміти. Одне він знав точно – в ці хвилини він відчув, що таке щастя. А все інше його не хвилювало… як наркотик, тільки набагато сильніше і приємніше. Відсвяткувавши новий рік, осушивши бокали з шампанським, пара вийшла на дах. На дворі панувала прекрасна біла ніч. Місто святкувало і феєрично вивергало фонтани світла і спалахів. Феєрверки гриміли звідусіль. Їхнє сяйво засліплювало і без того, вже засліплені від щастя очі. Він невпевнено обійняв Риту, яка ніби чекала цього і прихилилась до нього. Знову чути стукіт її серця – тук-тук, тук-тук… Чим більше Лен його слухав, тим більше стукіт його серця уподібнювався. Вони милувалися сяйвом новорічної ночі, а їхні серця билися в унісон. Він бачив її очі, бо світла було, як у день. Лиш один бог знає, що він там побачив, але пригорнув її ще міцніше і… поцілував. Час зупинився, а їхні губи почали танцювати пристрасний танець кохання. ..... Час зупинився, а їхні губи почали танцювати пристрасний танець кохання…

Їхні тіла зливалися в одне ціле… Слів не було – вони були не потрібні… Лише жага насолоди і пристрасть наповнювали їхні серця… Все горіло… Полум’я охопило всю кімнату, а його зародок був на ліжку між двома тілами… Серця дико калатали…  Лен не міг відірватися від її губ... Відчував її всім тілом і душею… Нічого не мало значення – вона, вона, вона… Температура в кімнаті піднімалась… вогонь розростався і вже не було чим дихати… померти в кімнаті зі смаком кохання… вогонь, вогонь, крик, вибух…

///////////////

Він лежав на підлозі тримаючи в обіймах дівчину. Його рука ніжно гладила її чоло. Була третя година ночі. Хоча час був досить пізнім, або, коректніше сказати, раннім, Ленова голова почала активну роботу.

– Цікаво виходить: Зевс лежить і обіймає якусь дівулю, абсолютно земну і просту… Парадокс… Ех… І правильно я роблю, віддаючи своє серце в руки оцієї «незнайомки». А якщо вона поласує ним і викине його до біса?! Що тоді? Якось я занадто розслабився… Віддаю найцінніше і навіть не знаю, чому… Певно, є якийсь в мене з нею зв'язок. Але який? Чому завжди, коли я не неї дивлюсь, я роблюсь м’який, як пух? … Хах… А в голові пусто, наче в мильній бульбашці… Щось тут не чисто… Але як можна не піддаватися таким сильним чарам, як у неї? З нею я відчуваю себе безсилим… але ж я великий і безсмертний! Ех… Рито, Рито… Що ти зі мною робиш? – на останніх словах Лен ніжно поцілував її в чоло і продовжив роздуми – тут нічого не поробиш. Треба або позбавитсь її назавжди, або віддатися їй повністю. Іншого виходу нема…  Такий наркотик, як вона, дуже сильний, і я вже перейшов в серйозну залежність. Вилізти буде важко… тож…Краще бути залежним. Та й нема різниці – я все роблю по своєму принципу: менше бажань – менше турбот. Хіба я багато хочу? – з цими словами Лен закрив очі. В пам’яті почали з’являтися картини з героїчних епосів давньої Греції, які він колись читав в дитинстві. Потім все плавно перейшло не спогади зі свого життя, а потім у сон…

//////////////

Темнота. Чоловік в халаті бродить по кімнаті покритій мороком. Його рухи абсолютно не скоординовані. Голова і ріки безпорадно звисають з колись міцного тулуба. Кожен свій крок він робить з такою важкістю, ніби до його ніг прив’язані тяжелезні тягарі. Його тіло безсиле. Повний місяць засвічує постать і відображає її потворний силует на підлозі. Нещасне, жалюгідне, гидке створіння пересувається по темній кімнаті, освітлене лише тьмяним світлом місяця. Від нього страшно смердить якоюсь хворобливістю і млявістю. Наче сама смерть посилилась в його тілі. Але, все ж… Він живий… Гуп – воно упало. Приземлилось у позу абсолютно не зручну, але так і не знайшло сил, щоб змінити її. Воно тяжко сопе… Ніщо не порушує тиши, лише це гидке сопіння. Наче від дикої тварини, в яку поцілили мисливці і яка доживає останні години… Сопіння сповільнилось… Він заснув…

//////////////

Той чудовий зимовий ранок був аж занадто прекрасним. За вікном лютував місяць, якого за його грізну вдачу, так і прозвали – лютий. Зима з останніх сил намагалася втримати в своїх морозних руках посох влади. Та час спливав, а яскраве, хоч і не тепле сонце, нагадувало, що весна вже не за горами.

Лен вже вкотре намагався навести порядок у себе вдома, та всякого брухту було так багато, що зробити це було практично неможливо. Єдиний вихід – викинути все. Але як можна викинути м’яч, якому 10 років і яким дитиною Лен ганяв з друзями футбол? Чи старі зошити з п’ятого класу (ба навіть вони були для Лена дорогі, і не підлягали знищенню). Отже, він вже втретє намагався перемістити все так, щоб було хоч якось охайніше. Генеральне прибирання в «норі борсука». І, як не дивно, він сам його робив.

– Сьогодні має прийти Рита… треба це все якось поскладати до її приходу – роздумував Лен, перебираючи книги з історії стародавнього світу. – це ж треба… Я прибираю в своїй кімнаті? Бути такого не може! А, може, це добре? Та чорт його знає…  – з цими словами Лен голосно гримнув останньою книжкою об письмовий стіл, який був акуратно завалений всякими газетами, книжками, журналами, рукописами.

Наступав вечір, а Лен все сидів в кріслі на даху. Він слухав шум вітру. Думки линули далеко і почали запливати в зовсім засохле для Лена русло.

– Треба щось міняти. Не можна отак весь час сидіти на одному місті. Треба якось розвиватися, як радить Рита… Я їй довіряю… Тепер я розумію, що хотіти більше – не так вже й погано. .. Навпаки – класно!!! Не буду більше жити як борсук! По-перше, як тільки розтане сніг, я вийду на вулицю і прогуляюсь містом. По-друге, знайду собі роботу і почну жити повноцінним життям. По-третє, впорядкую свій світ і одружусь з Ритою. Я стану вартим її. Я їй дуже вдячний… Вона відкрила для мене нові обрії і навчила не боятися світу. Не закриватися від нього, і я так і зроблю. Почну нове життя…

Пролунав дзвінок у двері. Це була Рита. Її пишне густе волосся, як завжди, стріляло своїм блиском Ленові в очі. Вона посміхалась… Вони зготували собі чай і сіли за стіл. Лен пильно спостерігав за своєю гостею, за своєю любою… І чим більше він на неї дивився тим більше помічав щось нове і дике в її поведінці. Замріяно вона дивилась десь крізь Лена, ніби щось згадуючи, а на запитання відповідала коротко і різко ніби була чимось занята. Щось обдумувала…і це не давало завестися розмові. Лен замовк і тільки після довгої мовчанки(Рита навіть і не думала говорити) запитав:

– Що таке, Рито? Ти якась не така…

– Ні..нічого, все нормально – відрубала Рита.

– Не приховуй від мене, я ж бачу, що щось не так… – наполягав Лен.

– Та що ти причепився?! Все в мене нормально, – як їжак, висунула колючки Рита. Підвелась і вийшла у вбиральню. Старий настільний годинник цокав, відбиваючи секунди однотонно і глухо. Лен схилив голову над остиглим чаєм і намагався зрозуміти Риту, але ніяк не міг… Він зміряв поглядом те місце, де вона сиділа. Там чай і портмоне. Великий жіночий гаманець зразу ж вскочив Лену в думки. Нестримавшись, він взяв його до рук.

– Хм… жіночий гаманець… простий, шкіряний… Ех… Якби він тільки міг сказати, що це з Ритою…хм…на жаль, незрозуміло… – роздумував Лен то розгортаючи, то згортаючи.

– Фотографія мами..хм… а вони досить схожі…

– Що ти робиш?!! – раптом почув Лен. Рита повернулась з вбиральні. Вона здивовано і навіть трохи злісно дивилась на хлопця – для чого тобі мій гаманець?

– Та я всього лиш дивився на фотографію твоєї мами… до речі ви так схо… – почав був Лен, та його грубо перебили:

– Запам’ятай!!! Ніколи не чіпай моїх особистих речей! Ніколи! ЦЕ ТАБУ! – вона вирвала з рук гаманець і сіла допивати чай. Лен ще більше похилив голову. Він відчув себе винним. А дівчина все пила чай і дивилась кудись у вікно. Як не дивно, та в ці моменти Лен відчував себе якимось непотрібним, але зразу ж відкинув ці думки.

Допивши чай, дівчина встала і попрямувала до дверей:

    – Все я повинна іти… бо там…е… є ще деяка робота… – вона похапцем надягнула пальто і, поцілувавши Лена, вийшла. Лен стояв непорушно. Щось дивне було в цьому поцілунку. Якийсь він був непотрібний, ніби мимоволі.

– Дивно… Вона ніколи так мене не цілувала…Так наче… Ні!!! це не правда. Напевно у неї просто був важкий день, завтра вона буде як завжди привітною… Ну, з ким не буває? – подумав Лен. Він швидко відкинув усі думки вбік і почав мити посуд.

Цього вечора Лен довго не міг заснути, та зрештою віддався в обійми Морфея. Але…

Краєчок даху… лопотіння крил…Ритин голос – «Це ТАБУ!!!»… обрив… Земля швидко наближається. Ось вона вже зовсім близько і…

-Ні!!! – Лен прокинувся в темноті кімнати. Серце шалено калатало, але почало збавляти темп – Ой… знову цей дурнуватий сон… Невже він не залишить мене в спокої?! – проказав Лен вголос. Трохи подумавши, він піднявся, надягнув куртку і виліз на дах. Там панувала повна тиша, яку цей божевільний почав порушувати криками.

– Гей, ти!!! Всемогутній! – крикнув Лен, піднявши голову до неба. – Скоро я буду щасливий і ти не завадиш моєму щастю! Ти чуєш?! Досить попереджати мене і застерігати тим, що не станеться ніколи!!! Перестань! В мене все буде добре! – відрубав цими словами він. Ще хвильку постояв, ніби чекаючи відповіді, а потім розвернувся і зайшов назад у кімнату. Стало тихо…

///////////////

Сіра голова валялась на чорній підлозі. Спочатку здається, що це людська голова відірвана від тулуба, але в кімнаті темно і вікна щільно закриті, отже, це єдине, що хоч якось можна бачити. Вона дуже біла… Темрява зробила свою справу… 

Він заворушився… Десь в темноті з’явилися ще біліші руки. Вони в’яло пересувалися пальцями по підлозі. Стоп… Зупинились… Голова, яка досі непорушно лежала, теж поворухнулась, і після декількох спроб піднятись, повернулася носом до стелі. Ця жалюгідна пародія на людину ще декілька хвилин лежала на підлозі, а потім «титанічними» зусиллями піднялось. В вертикальному положенні йому було важко знаходитись. Тіло похитувалось, то вліво, то вправо… аж раптом… Бах!... Воно упало… Абсолютно не пручаючись силі тяжіння, воно гупнуло на підлогу і незграбною рукою зачепило штору – та обірвалась. Ярке сонячне світло пробилось в кімнату. Очі почало різати і сліпити.. Воно завило… Непереборний біль роздирав його тіло… і видно, не тільки фізичний…

/////////////////

Проходили дні. Час на колісниці дня і ночі мчався однаково швидко. Час весь час плинув. Та, незалежно від усього, місто, яке завжди жило і як гігантський організм невтомно працювало, залишалося таким самим. Люди так само ходили від дому до дому, від точки А до точки В, і навіть не замислювались над дрібницями життя, які насправді були не такими вже й дрібницями.

Сонце все більше пригрівало, і Лен все більше вилазив на дах, щоб помилуватися світом, який його оточує. Та не все було так прекрасно. Його думки постійно атакували дурні передчуття. Рита все рідше і рідше приходила, навідувала, була вже якоюсь не такою, як була раніше.  Стала чимось холодним, наче це не весна наближалась, а ще холодніша зима. Не розуміючи ситуації, Лен навіть зізнався Риті про свої наміри на майбутнє, але відповіддю послужив тільки сліпий погляд і глухий звук – «ага»… Хоча час ішов так як завжди, для Лена він ставав все повільнішим і повільнішим. Йому робилося холодно. Дні минали, а дорога Лену людина зникала в сутінковому тумані, але він не хотів цього визнавати. Це був нонсенс… Тиждень прийшов як-не-як швидко. Рита прийшла до Лена, але вже не як тепла ковдра, а як морозний вітер, снігова королева. Нічого, крім холодних поглядів і нервовості до всього, Лен від неї не отримав. Тепер він точно зрозумів, що ця дивна поведінка – не звичайна мінливість, як він спершу думав. Але що? Вона вийшла з дому, грюкнувши дверима… Лен піднявся на дах і усівся в кріслі. Згорбившись і поклавши лікті на коліна, він пильно вдивлявся в далечінь, ніби в пустоту. Холодний морозний вітерець обвівав його чуприну, а в душі було пусто… Майже… Крихітне місце в цій безмежній пущі займала жалість. Вона тихо плакала в куточку і все частіше шкребла хлопця десь в області живота. Врешті-решт, пустота переповнила його…

///////////////

В кімнаті поглинутій темрявою, час ніби зупинився. Хвилини розтягувалися на години, а години – на дні. Та постать, яка сиділа на кріслі, зовсім не замислювалась про час...

Він механічно перехилив пляшку, наповнивши її вмістом весь рот. Холодна рідина поволі влилася в його тіло, і це був аж ніяк не апельсиновий сік. В’яло прицмокнувши ротом, він опустив пляшку на підлогу. Його рука почала шукати нового джерела «апельсинового соку». Але серед десятків випитих, пустих пляшок знайти хоч одну повну було досить важко. Тому його пошуки швидко припинилися безрезультатно… Він підняв голову до стелі…  Його мутно-чорні очі блищали в сліпучій темряві . Вони були байдужі і ніби втрачені… Ніби їх власник не розумів і не хотів зрозуміти, де він. Таке враження, що він нічого не хотів…

/////////////////

Минали дні, а потім тижні. З кожною хвилиною Лен почував себе все більш покинутим і відірваним від іншого світу. Всі його колишні амбіції поступово валилися в прірву забуття і зневіри. Хоча досі половиною мозку Лена  правила надія. Надія на те, що вона повернеться і все налагодиться. Надія на нове життя і навіть на кохання… Та з кожним днем вона все більше втрачала свою владу – її місце займав відчай і страх. Особливо, страх… Його бридкий запах все більше бив Ленові в голову. Заповзав йому в ніздрі, а звідти – в мозок. Хотів полонити і захопити його, та Лен пручався… Пручався і не визнавав правди. Не хотів знати й думати про найгірше, та, попри його бажання, думки вперто пхалися йому в свідомість, і моральний стан Лена сильно погіршувався… Час був не лікарем, а вбивцею – маніяком, який з насолодою, неспішно, знущаючись над своєю жертвою, вбивав її. Роздирав на шматки і варив на слабкому вогні…

В той вечір небо було чистим, а холодна зима добігала кінця. Мороз вже зовсім не дошкуляв місту і не сковував усіх навколо, стояла плюсова температура навіть уночі. Лен, як завжди, сидів на даху, і, щоб дати відпочити своєму мозкові від нав’язливих думок, читав книжку. Він любив читати, бо це змушувало замислитись над чимось іншим. Полиці його шкафу були заповнені шедеврами світової літератури. А зараз в руках була книжка в синій палітурці з золотим написом «Селінджер. Над прірвою в житі». Він повільно читав, намагаючись вникнути в суть, яку хотів передати автор. Перегортаючи сторінки, він мимохідь вслухався в шум урбанізованого міста, яке мирно собі шуміло, аж до 102 сторінки. Ленова рука завмерла, перегортаючи сторінку. Він напружив м’язи і заплющив очі, щоб почути той незначний дефект в симфонії міста. Здавалося, що в нього аж заворушились вуха від пошуків зайвої ноти…І він її розпізнав… Цокання каблуків…Швидше за все, жіночих… і ще щось, що він не міг розібрати, та цього було достатньо… Лен вихором пронісся до краю даху і виглянув униз.

Дорогою йшла дівчина в червоному плащі, а поруч із нею рухалась ще одна постать… Вона була на диво близько від Рити…Вони буквально трималися попід руки.

– Рита? Невже це ти? А… А хто це, біля тебе? Чому ти пройшла мій під’їзд? Занадто багато запитань – думав Лен, а Рита тим часом насправді проминула Ленів під’їзд. Постать критично близько підступила до дівчини. А поки Лен спостерігав цю картину, його мозок почав активно працювати – безліч провокаційних запитань і жодної відповіді… Він дивився і не міг повірити… і раптом його терпець урвався… Надто маленька голова не витримала такої кількості думок, підсилених феєричними емоціями. Він вихором рвонув до кімнати, а з кімнати – до дверей. Розкривши двері, Лен маніакально кинувся до сходів, не помічаючи нічого навкруги…в голові лунало лиш одне: «Я маю побачити! Я маю їх побачити!!!» Нарешті, подолавши останній поверх, він вирвався на вулицю. Кругом не було нікого, окрім Рити і чоловіка, який стояв біля неї. Вони чекали автобуса. Лен так різко відчинив двері, що вони з грюкотом гупнули і це різко привернуло увагу Рити. Вона повернулась до Лена. Який непохитно стояв і дивився на неї. Він важко дихав, та стук серця не сповільнювався після бігу – воно билося тільки швидше… Їхні погляди зустрілись і почали свердлити один одного.

– Хто це? Ти його знаєш? – спитав здивовано чоловік, який уважно спостерігав. Лен мимоволі перевів погляд на нього – висока статура і коротка чорна борода ясно натякали, що перед ним буржуа і поважна особа. Його туфлі були начищені до блиску, а погляд зверхньо нависав, свердлячи Лена.

– Рито, хто це? .. Ти його знаєш? – наче не знаючи інших слів, повторив чоловік.

Вона ще хвилинку дивилася на Лена. ЇЇ погляд був наповнений емоціями – здивування змішане з цікавістю і краплинкою злості. Все це перемішалось в Леновій голові, і він благально почав шукати щось ще в цьому колючому погляді. А чоловік не вгавав:

-Ей… Рито… Хт…

– Ні…Не знаю… – перебила його дівчина. Вона ще раз провела Лена зверхнім поглядом і зайшла разом із супутником, у автобус, який вже непомітно під’їхав на станцію… Його двері, шиплячи, закрились і він помалу рушив у темряву нічних вуличок, залишивши Лена на самоті з самим собою. Настала тиша…

///////////////

Удар… іще удар… Стіни здригаються від кожного поштовху… Кулак помалу розганявся і різко вдаряв об стіну. Вона гуділа… Знову, і знову, і знову…

Ось вже на пальцях з’явилася кров і сліди від ударів, та вони все продовжувались. Раптом, зі стіни упала фотографія в скляній рамці… розбилася… Та рука не зупинилася і так само продовжувала довбти стіну ніби хотіла пробити.

Його голова була похилена, а лице закривало довге темне волосся. Воно м’яко гойдалося підчас кожного удару… Він сидів один, сам та й не чекав ні на кого… Ніхто не був потрібен і ніщо не мало значення. Нічого реального чи нереального… Взагалі нічого, окрім глухих ударів об стіну і її тремтіння, наче руки дитини перед кабінетом стоматолога… Він не думав зупинятись… Удар, удар, іще удар…

///////////////

Лен уже не пам’ятав скільки часу простояв на вулиці, як добрався до дому і як довго він ще приходив до тями.

-Ні?! Не знаєш? Мене не знаєш? Я…я..А може то була не вона? Може то якийсь привид і я занадто багато випив? Ні-ні… це була вона… Я ніколи не забуду як вона виглядає… Але чому тон і голос зовсім не її? І.. І хто цей чоловік біля неї?  – запитання різали його бідну голову, як ніж масло – невже вона мене кинула?.. (довга мовчанка)… Але як? Ні-ні!!! Я в це не вірю! За що?! Невже я щось не те зробив? Невже я якось нашкодив їй?

Лена охопило відчуття безвиході. Він не знав…нічого. Що робити, що думати, чому вірити, як реагувати, на що сподіватися? Його голова наче наповнилась чужими голосами і стала важкою, наче мішок свинцю… Вона закрутилася… Лен втрачав рівновагу і зрештою гупнув на землю. Його очі були відкриті і майже не кліпали. Мозок пішов у вільне плавання і зник за горизонтом. Натомість дикі образи почали з’являтися. Безвихідь і втома, злість і ненависть, любов і мрії – все злилось і почало вирувати, як чарівне зілля в казанку баби-яги.

///////////////

Проходили дні і зима покинула урбанізоване, захаращене місто. Звідусіль віяло теплом і життя завирувало з новою силою. Та, незважаючи на проміння сонця, яке весело розлилося в околицях, осінь в Леновому серці переходила в зиму. Йому було холодно… Дурні звірячі думки не давали йому спокою… Він уже не спав декілька ночей… Сидить і дивиться в одну точку, закутавшись в гору ковдр, щоб зігрітись. Та зігріти серце так просто не вийде… Сидячи тихо в кімнаті, Лен почув щось знайоме… Серед хаотичних думок, які літали Ленові в голові, вирізнилась одна:

– Лен… Ну привіт… Ну що, догрався? А я ж казав тобі! Я попереджав, а ти не слухав… Ну, от…тепер маєш… Бачиш? Вона скористалася тобою й викинула…висмоктала з душі усю доброту і кинула у прірву….

– Ні!! Вона цього не робила…Я…Я не вірю!!! – кричав інший голос.

 – Лен, не вір цьому слабакові. Ти вже повірив йому і показав свою слабкість… Вона не повернеться і не згадає про тебе… Вона – це військо загарбника, яке пройшлось по твоїм квітучим землям і спопелило усе! Вона – це зло…!

– Але скільки хорошого ми з нею пережили. А як вона красиво посміхалася мені… Так щиро і привітно… Так м’яко і весело… Тоді мені по справжньому здавалось, що життя прекрасне…

– І все… Хіба тобі краще від того, що було? Зараз ти тільки страждаєш від того хорошого!

– Але все ж воно було… І це були найпрекрасніші миті мого життя…

– Ти від них зараз страждаєш!

Суперечка продовжувалась і день добігав кінця, а вночі знову дах, голоси, обрив, політ і… Лен знову прокидався в холодному поті, його охоплював жах.

Коли він прокидався, непереборне відчуття непотрібності опановувало серце… Відповідь не була йому потрібна… Штори закривав, щоб не бачити колючого сонця, а віскі. в свою чергу, лилося через край, щоб притупити мозок і заглушити почуття, які так врізалися йому в серце. Вони наче Ескалібур застромлений в камінь – їх було важко вивільнити.

День за днем Лен все більше заглиблювався в свій сум, в своє нещастя.  Світ набирав все меншого значення, а звуки рояля вже не лунали. Він знаходився не в цьому світі… Його носило то просторами, то безкрайніми морями, створеними в його буйній уяві. Він все чогось шукав… Шукав відповіді – чому?...

Чому? – запитував Лен – Чому вона залишила мене? В чому моя провина? Невже я їй просто набрид? – і зразу ж тисячі голосів відповідали по-різному – кожен видавав свою версію, свою причину. Лен вислуховував їх, в нього з’являлось іще більше запитань… Замкнуте коло… І весь це дикий стан підсилювало роздерте серце, яке пульсувало і розливалося кров’ю, кричало і нило про допомогу. В результаті Лена вивертало назовні – руки крутились і тремтіли, було важко сфокусуватись і втримати себе в руках.

Ночами він кричав… Шалений сон не давав йому заснути і ставав все яскравішим і реалістичнішим. Образи ставали виднішими, звуки голоснішими і навіть запахи виразнішими. Та суть була все та сама жахлива. Прокидається від власних криків…Шалено дихає…Знову засинає і через декілька хвилин знову… Врешті вилазить з ліжка, сідає на підлогу, обхоплює ноги руками і гойдається, наче божевільний… Все це супроводжується уривками:

 – Ні-ні! Вона зло… Вона зло… Ні, ні… – а голос в середині повторював: –  

– Вона прийде…Прийде і зіштовхне тебе у прірву, вона зустріне тебе із смертю, вона буде твоєю смертю. Це її мета – вбити тебе, змучити, зламати… Цього вона завжди домагається…Не можна їй цього дозволяти…не можна…

Темрява окутала Ленове помешкання. Відчай переростав у страх, а страх – у ненависть. Йому не подобалось все, абсолютно все! Починаючи від світла, і закінчуючи цвіріньканням горобців. Все здавалося ворожим… Штори закрилися, і кімната перейняла мряку і темряву, яку можна побачити лише на кладовищі. Повсталий мрець – Лен – бродив по ньому, щось бурмочучи і викрикуючи… Вона йому подобалась – темрява… Відсутність усього … Нема нічого, лише вона… Загадкова і прекрасна цариця божевілля. Лен буквально ловив кайф вночі – темрява огортала його. Вона була з ним завжди… Вона ніколи його не зрадить…

-Ні… Треба остерігатися, треба ховатися від неї…Оте противне дівчисько… Вона… Вона хоче мене скинути з «Олімпу». Вона бунтівна людина, яка може мене вбити… Вона занадто сильна… Я не можу не думати про неї… Щось ніби виїдає з мене все! Пече!!! Як пече в грудях! – у ці хвилини Лен хапався за груди качався по підлозі в агонії. Проходила ніч, а потім день а потім…стоп…. А може навпаки? Все перемішалось…не було нічого і нікого… Був лише він з мільярдами думок і трильйонами почуттів.

Істеричний сміх переходив в дикий рев і жалібне ридання… Крутиться голова….

– Спати не можна… Ні…  Вона знов пришле своє диявольське послання про мою смерть! Ні, ні, ні (все тихше)… засну…

– А-ааааа!!! – чути через десять хвилин. – Чому я заснув?!! Для чого?!! Лене, чого ти такий дурний?! – взяв себе за волосся і почав битися головою об стіну. Від цього в голові запаморочилось ще більше.

Відключився….

Прокинувся… Повзе… Повзе до кухні.. Пляшка віскі… Випив… Упав…Лежить…Ниє… Крутить головою: Ні, ні, ні!!!

– Вона… Вона хоче моєї смерті!!! Вона прийде по мене! Знайде і скине з даху! Уб’є, знищить!!! Роздере моє серце і з’їсть! Буде давитися від солодкого смаку і запаху…Воно буде стукати, і кров’ю будуть покриті її руки…Ні!!! – кричить. – Я НЕДАМ ТОБІ ЦЕ ЗРОБИТИ!!! НІ!!! НІКОЛИ!!!

Він вирвався з полону марення. Його очі палають вогнем, а волання було уже не з грудей, а з душі – відчайдушне і гіперсильне.

– Я не дозволю!! – з цими словами він відкрив вікно…Яскраве денне світло вдарило йому в очі, але це зупинило його лиш на хвилинку. Він видерся на дах і почав бігти… З горла лунали жахливі звуки не схожі на крик людини…

– Ні!!! – вловлювалось в пекельному рипінні могутнього голосу…

Набравши швидкість, Лен відштовхнувся від даху… Його безладні рухи в повітрі були безпорадні і його шалено понесло до землі… Дике волання… Голос Рити… Асфальт все швидше і ближче, і ближче, і ближче і…

       Лесь Лелека